Педагогічне есе

Серце віддаю дітям…

Побутує думка, що професія вчителя не трудомістка, не престижна, а деякі батьки взагалі вважають, що головне, щоб дитина була здорова, а місце освіти та вчителя в її долі на останньому місці.  Змінилися і стереотипи вчительської професії. Студент, закінчивши педагогічний ВУЗ, не дуже прагне йти працювати в школу. А чи спробувавши справжнього шкільного гамірного життя на місці вчителя будучи студентом-практикантом не хочеться серце залишити тут, у школі? І даючи частинку своєї любові дітям не приємно отримувати її в сотні разів більше? В очах, порухах, словах, посмішках…

Віддавати своє серце професії – великий крок у житті людини. Лише такі стають майстрами, професіоналами, отримують визнання. Коли твоя робота – це хобі, і хочеться ще більше і більше себе вдосконалювати та творити.

Згадуються слова батька одного з випускників: «Професія створює людину. Наприклад, працюючи будівельником, людина стає такою ж міцною і твердою як цемент. А працюючи вчителем, люблячи дітей, стаєш мамою для всіх, адже спробуйте полюбити, зрозуміти всіх тих учнів, що сидять у класі і в кожного свої здібності та прагнення». Це дійсно так. Ще з першого свого уроку я прагну, як і кожен вчитель, до порозуміння з учнями, віддаючи свою любов (будемо чесними), хочеться отримати і любов дітей. І не лише любов. А й знання та вміння, адже досягнення учня сприймаються вчителем як власні.

Навчити дитину творити, мислити, використовувати свої здібності, які закладені природою, не занедбати  цей дар, можна лише коли вчитель з чистим люблячим серцем йде до учня, адже творчість —  це похідна інтелекту, заломлена через мотиваційну структуру, яка або гальмує, або стимулює її прояв (Д.Б.Богоявленська).

Тому не потрібно говорити про престижність обраної професії. Вона престижна. В серці учня. І нехай це не помітно одразу, але частинка Вашої любові буде творити його життя та життя країни.